Старовинна бібліотека, про існування якої ніхто не здогадувався протягом століть… На товстих полицях, дихають старим деревом, стоять запилені тяжкі книги. Охайно, одна за одною, вони тісно прижимаються одне до одного і усім своїм поглядом випромінюють тонкий запах старовини. Що у цих книгах? Листи, щоденники, мемуари? Що? Обережно дістаєш одну з них – товсту чорну книгу у матерчатій обкладинці. Ледь дихаючи, відкриваєш її та повільно проходиш очима рукопис, бачиш вірші про кохання. І так, перебираючи книжки одну за одною, повністю розчинюєшся між полицями, роздивляєшся цю бібліотеку про кохання. І раптом, зупинившись з легкою захоплюючою стомою, ще раз проводиш очима по бібліотеці і потрапляєш поглядом на місце, де стояв старий срібний підсвічник на великій книзі у шкіряній обгортці. З ще більшим інтересом відкриваєш цю особливу книгу, яка зустрічає тебе словами: Уїльям Шекспір. З легкою свіжістю уяви перечитуєш історію таких знайомих образів. Уявляєш, думаєш, переосмислюєш і розумієш, що у цій книзі живуть два маленьких серця, які змогли пронести в собі, відчути та пережити усе те, чим пройняті полиці цієї бібліотеки. Ці образи навічно залишилися на сторінках твору та живуть у серцях багатьох, тому що вони справжні, а їхнє кохання щире. Ромео та Джульєтта вірили і знали, що їхнє кохання вічне, і смерть не була для них завадою, а єдиним виходом до щастя та спокою, адже тільки так вони могли бути разом. І закохані не помилилися. Їхнє кохання живе і стало натхненням для кожного, прикладом того , що кожен повинен цінувати можливість бути поруч з коханою людиною та дарувати їй кохання без думок, що оточуючий світ може стати завадою на шляху до щастя. Ці герої кохали найвеличнішим коханням, подарувавши одне одному своє життя. Дивлячись на них, ми повинні розуміти, що кохання потрібно дарувати тим, кому воно належить по праву. Ромео та Джульєтта вічні. На сторінках і у серцях. І в майбутньому вони будуть нагадувати нам про те, яким повинне бути справжнє кохання…