Питання про європейський вибір України є для неї одним із найважливіших, сенсоутворюючих. Йдеться не про якісь другорядні, буденні за своєю суттю, а про принципові речі – вихідні, засадничі цінності, соціокультурний вибір України, про її подальший стратегічний шлях, про її рух до повноцінної демократії, відповідальної влади, про становлення справжнього громадянина і остаточне завершення формування української етнічної нації як основи, стрижня становлення української політичної нації та, відповідно, повновагого громадянського суспільства. Суспільства, котре складається із громадян як людей, котрі прагнуть забезпечити спільне добро і повинні оберігати політичну стабільність та бути патріотами 2.

Тобто йдеться не просто про зовнішньополітичні орієнтації і деякі зовнішні ознаки західної цивілізації, не просто про європейські політичні і економічні структури, членами яких бажано було б стати. Йдеться передовсім і визначальним чином про засадничі європейські цінності, про демократичну перспективу, про внутрішні (політичні, ідеологічні – соціокультурні, якщо говорити у цілому) орієнтації та про цілу низку відповідних параметрів і стандартів європейської цивілізації, які мають рано чи пізно стати повсякденністю буття громадянина України.

Чи не найважливішою прикметною рисою європейської культурної спадщини та цивілізаційного процесу є те, що ця європейська історія відбулася і продовжує свій плин, хоч би які неймовірні драми, проблеми, колізії, кров та страждання її супроводжували. А відтак усі ті метафізичні зусилля, пошуки вихідних орієнтирів раціонального облаштування домівки власного буття та персональної долі в минулому й сьогоденні є тим надбанням, без якого неможливо уявити нинішні прагнення відновити ідентичність, відкрити шляхи у майбутнє.

У відповідь на небувалі для історії випробування, які випали на долю європейської людини у ХХ сторіччі, було напрацьовано принципи нової, некласичної раціональності, серед яких як найважливіші слід виокремити такі: плюралізм, альтернативність, децентрованість, екосвідомість, ставлення до іншого як до Іншого (з великої літери), орієнтація на справжню, а не цинічну (тобто протилежну собі та іншим, або таку, за якою мета виправдовує засоби) мораль.

Далі – некласична раціональність визначає такі орієнтири світобачення, як реалістичність, критичність і самокритичність, зорієнтованість на самовираження та водночас інтерсуб’єктивність як таку творчу реалізацію суб’єктивності, яка була б чітко унормованою в системі суспільної комунікації, не перешкоджала б самореалізації Іншого. Остання (інтерсуб’єктивність як принцип співбуття вільних громадян, котре відбувається на основі взаємних вимог відповідальності мислячих людей у межах комунікативної спільноти) виступає теоретичною підвалиною етики відповідальності: перед іншими, собою, за доручену справу, за невикривлені людські стосунки та неспаплюжене довкілля.

За відсутності суспільного діалогу в монолозі може бути наявною лише менторська раціональність. І лише в діалозі, реальному мовленнєвому спілкуванні вперше постає критична раціональність, тобто така ознака людської спільноти, в якій через унормованість реалізуються принципи етики відповідальності.

Отже, некласична раціональність не лише виступає серйозною, принципового плану когнітивно-методологічною установкою, яка стосується глибинних підвалин реалістичного, адекватного світосприймання в нинішню, постмодерністську добу. Вона також дає змогу окреслити нові горизонти практичної філософії, одним із центральних пунктів якої є вимога відпрацювання та утвердження в суспільстві системи постійно діючого дискурсу (у тому числі і діалогу із владою) із найзначущіших питань сьогодення та подальшого суспільного поступу.

На основі цих ментальних здобутків європейської цивілізації нашої доби було відпрацьовано та закріплено відповідні ціннісні орієнтації. Центральними серед них є такі:

– демократія, справжня, представницька , а не декоративна, демократія за будь-яких обставин, попри всі перешкоди чи зазіхання з боку “владної еліти”;

– правова держава, яка базується на відомих принципах, закладених передовсім у “Декларації прав людини” та “Хартії” соціально-економічних її прав;

– правова держава, смисл існування якої є один: відповідальність перед громадянином. Себто: парламентська більшість, котра створює уряд більшості і бере на себе політичну відповідальність перед громадянином за діяльність цього уряду;

– ще одна фундаментальна європейська цінність – це громадянське, насамперед чітко партійно структуроване суспільство, звернене до особистісного виміру буття ;

– чітка партійна структуризація суспільства, яка виражає інтереси всіх соціальних груп населення, виступає засадничою передумовою відпрацювання та утвердження системи суспільного дискурсу, тобто різнопланового і постійно функціонуючого суспільного діалогу. Одним із вагомих здобутків його є, зокрема, і функціонування механізмів громадянського контролю владних структур;

– турбота про середній клас – не лише про дрібних підприємців та працівників фінансових установ, які у нас чомусь цілковито ототожнюються із середнім класом, а про представників основної маси населення: кваліфікованих робітників, інженерів, лікарів, учителів, учених, працівників сільського господарства та ін.;

– нарешті, турбота про сферу “тонких структур”: науку, літературу, мистецтво тощо – не лише як вирішальних засобів виживання в умовах інформаційного суспільства, а й як найглибинніших підмурків існування демократії та функціонування повноцінного громадянського суспільства.

Відповідно, понятійний перелік цінностей європейської цивілізації є доволі значним і включає в себе такі поняття, як “свобода”, “соціальна справедливість”, “рівність”, “нація” (етнічна і політична), повна “легітимність влади”, “політична динаміка за умов стабільності”, “правова безпека тощо”.

І всі ці цінності та ціннісні орієнтації, які є взаємопов’язаними та взаємоузгодженими, дістають у Європі своє втілення в розбудові так званого відкритого суспільства. Йдеться про розбудову демократичних суспільств, у яких би заперечувалися тоталітарність і законсервованість, примат суспільства над індивідом, ідейний догматизм та особиста безвідповідальність. Таких суспільств, у яких втілюються плюралістичні засади в економіці, політиці, культурі і духовному житті та які характеризуються розвиненими структурами громадянського суспільства і правової держави. А найголовніше, у центрі розвитку яких – культивування свободи, а отже, і відповідальності особистості.

Суспільна життєдіяльність на Заході вибудовувалася відповідно до випрацюваних ще в добу Просвітництва фундаментальних ідей та ідеалів свободи, рівності, братерства. З часом ці ідеї набрали більш приземленого, реалістичного, але не менш суспільно значущого звучання: свободи, справедливості, солідарності.

У такому контексті реалізація свободи, громадянської та індивідуальної свободи не відбувається сама по собі, а в суспільстві, де справедливість і солідарність є невід’ємними складовими його повноцінного функціонування. Відтак громадянське суспільство як повноцінне функціонує лише за умови взаємопов’язаної реалізації усіх трьох складових: справедливості, солідарності і, відтак, свободи. Як і навпаки.

Ідея справедливості важлива тому, що вона є по-сучасному, відповідно до нинішніх реалій сфомульованою ідеєю суспільного договору.

Найбільш розгорнуто й аргументовано ідею справедливості на нинішній день розробив Дж. Ролз3. За його концепцією, визначальною при цьому є ідея спільного блага, заснованого на трьох основоположеннях: політичній демократії, ринковій економіці та національній формі організації держави. Далі йдеться про те, щоб на основі усвідомленого прийняття особистістю цих основоположень відбулося раціональне промислення кожним ситуації, у якій він перебуває в найнижчій соціальній позиції. Саме виходячи з цього, перебуваючи в невідомості щодо свого майбутнього, людина і випрацьовую систему своїх соціальних запитів, раціонально вибудовуючи їх. При цьому під справедливістю розуміється реалізація вимоги, згідно з якою люди мають поділяти долю один одного. Тобто, щоб досягти суспільного договору (спільного блага) у людини, громадянина вільного суспільства мають бути розвинуті почуття справедливості і раціональна властивість уявляти своє власне благо. У такому контексті нерівність є несправедливою, якщо вона не гарантує нормального існування менш активних, опускаючи їх на соціальне дно.

Ідеали справедливості та свободи перебувають у органічному зв’язку. Адже проблема розподілу завжди була пов’язана з тим, яка міра демократичності та свободи притаманна тому чи тому суспільству. Але в одному аспекті – справедливості як рівності можливостей – вона є “проблема вічна, принципова і в певному сенсі метафізична”4. Не випадково один із найвизначніших соціальних мислителів сучасності Р. Дарендорф5поняття життєвого шансу вважає одним із найважливіших у соціальному аналізі, без залучення якого лишається нез’ясованою низка фундаментальних антропо- та соціокультурних проблем.

Так само структурно різними, але внутрішньо взаємопов’язаними є у західній цивілізації поняття солідарності й свободи. У цивілізованому суспільстві, де завдяки суспільному договору (договір про спільне благо) долається одвічна боротьба всіх проти всіх, усталюється ціла система складно структурованих стосунків, у яких індивідуалізм (особистісний і груповий) урівноважується системою солідарності.

У такому плані громадянське суспільство і є сферою солідарних стосунків. Його складові: партійна структуралізація суспільства як вираження визначальних, корінних інтересів провідних соціальних станів суспільства (це – засаднича складова); місцеве самоврядування; незаангажовані засоби масової інформації, преси, а особливо – електронні засоби: телебачення і радіо; громадські організації; неформальні об’єднання людей за інтересами; екологічні та культурологічні об’єднання; організації захисту прав громадян тощо.

Найбільшими ворогами громадянського суспільства є страх і брехня, інформаційний пресинг, відсутність свободи слова, нелегітимність тих чи тих ланок владних структур. А однією із визначальних рис, котрі стверджують саме солідарні, вільні й відповідальні стосунки в рамках громадянського суспільства, є соціокультурні традиції, їх підтримання і розвиток.

Принциповою для європейської цивілізації формою солідарності, солідарних стосунків є національні держави і нації. Нації, де соціокультурні традиції, історична та соціальна пам’ять відіграють чи не найпершу роль серед інших її рис (спільність мовна та економічна, етнічна територія), бо саме вони визначають самобутну ментальність того чи того народу, його національний характер і національну самосвідомість.

Саме національна згуртованість, солідарність є основою свободи, реалізації як народного волевиявлення, так і особистої свободи кожного громадянина. Коли йдеться про свободу “від” і свободу “для”, то одним із найвагоміших проявів цих її характеристик є їх прояв саме в українській традиції. Історично, від часів Київської Русі, і в знаменні часи – упродовж трьох віків козаччини – українці ніколи не вибудовували свою державу на засадах авторитаризму, деспотизму чи тиранії. Це завжди відбувалося на засадах демократії, ради (віче – за часів Київської Русі та щорічної ради – у часи Запорізької Січі), виборності, місцевого самоврядування, поваги прав особистості взагалі й жінки зокрема, відсутності власне української системи кріпосного права. Українство історично рухалося від вільного селянина і ремісника часів Київської Русі до буржуазного устрою, минаючи кріпацтво. Усе щойно зазначене є найбільш переконливим свідченням того, що ми завжди у своєму цивілізаційному виборі були у Європі, завжди були європейською нацією. Через це навіть лексично й семантично українською традицією є – свобода як воля, воля від зовнішнього диктату, а то й ворогів. І воля “для” – як реалізація власного світобачення, власної стратегії, власних життєвих проектів. І як не дивно, це українське розуміння і відчування свободи, свободи як волі не втратило своєї значущості й нині, коли нам знову, як і двадцять, і п’ятдесят, і сто, і триста, і чотириста років тому намагаються нав’язати чиюсь, зовнішню, не нашу волю.

У європейській традиції, свобода звичайно, завжди асоціювалася зі свободою вибору. Розуміючи всі межі такого трактування (бо можна ж вибирати і в жорстко заданих рамках), усе ж слід підкреслити головне, визначальне і сенсоутворююче у такій постановці питання. Йдеться про те, що якщо у людини немає свободи вибору, то про ніяку свободу, як і політичні права громадянина, взагалі не може йтися. Адже свобода завжди корелюється із відповідальністю. То хіба ж може той, хто позбавлений свободи вибору, бути уповні відповідальною особистістю? Водночас слід чітко усвідомлювати, що у поведінці, у вчинку вільної особистості свобода виявляється не лише як вибір, а й як творення нових форм життя.

У такому контексті однією з фундаментальних рис європейської цивілізації є вимога легітимності: виборів, влади, тих чи тих суспільно значимих рішень. Демократія і принципи свободи панують лише там, де існують і повне підтвердження та виконання закону в процесі виборів, і солідарна народна довіра, і визнання визначальних, найбільш принципових дій влади, а також відсутні фальш і брехня в реалізації владних повноважень.

До дуже виразних рис європейського бачення проблеми свободи належить теза про єдність свободи зовнішньої і внутрішньої. Існує глибинний, нерозривний зв’язок внутрішньої свободи, особистого вибору і персональної відповідальності людини. Про це найкраще, концептуально відпрацьовано сказав один із провідних представників сучасної практичної філософії М.Рідель: “Відповідальність людини, як окремої, самостійної особи, за свої дії та вчинки – умова можливості комунікативного ладу, який історично має за підгрунтя спільну практику та форми життя. Те, що людина “відповідає”, – це завдання , що випливають зі спільного буття людини як “особи” (у повному значенні цього слова) з іншими людьми – в сім’ї, на підприємстві, в союзах і професійних спілках, в школі та університеті, в місті та державі, в партії та церкві. Моральна відповідальність має водночас особисту й соціальну основу і припускає належність до інститутів. Вона полягає не в ігноруванні існуючого стану речей, а в можливому в його межах спілкуванні з іншими людьми. “Основа” визначеної таким чином відповідальності полягає передусім у повазі людської гідності особи, а не інститутів. “Морально” перебирати відповідальність на себе (в усякому разі , коли можлива особиста участь у тій чи іншій події життя) здатен кожен із нас; тобто кожна людина може усвідомлювати себе відповідальною і, в цьому розумінні , вільною”6.

Звичайно, за несприятливих зовнішніх умов (диктатури, тиранії, утисків і репресій, психологічного й морального тиску) говорити про свободу важко. Але в тому-то й річ, що людина приречена бути вільною. Це одна з її визначальних екзистенціальних характеристик; людська гідність, яка лежить в основі прагнення свободи, є її природною, невід’ємною властивістю.

А отже, тоді, коли цю її людську гідність зневажають, а то й топчуть, то це не може не викликати душевного спротиву. Тому свобода – не лише величезне надбання світу людини, предмет її втіхи, але й постійний ризик та випробування. Шлях свободи є тяжким і довготривалим, і чітке усвідомлення цього, яке є керівництвом до дії, мабуть, і робить людину справжнім громадянином.